Михайло Подоляк

Добре відомо (навіть росіянам), де сьогодні проходять географічні межі НАТО. Але ніхто не знає, де у НАТО… межа терпіння. Коли теоретично найпотужніший військовий альянс в історії на практиці буде готовий захищати свої кордони? Цю інформацію стратегічної цінності росіяни здобувають традиційним для себе способом – цинічною розвідкою боєм. Протягом вихідних під час атак на територію України російські БпЛА двічі порушували повітряний простір держав НАТО. Перший, розвідувальний, через Білорусь дістався Латвії та впав біля міста Резекне. Другий, ударний, типу Shahed, винищувачі ВПС Румунії зустріли над своїм кордоном, супроводили через румунський простір і простежили, як БпЛА вилетів для ураження цілі на території України. Дослід проведено, отримано чіткий результат. Тепер противник знає: НАТО не відповідатиме на порушення повітряного простору безпілотними апаратами та атаку на свою територію, що не призвела до жертв. Що буде далі, легко передбачити: порушення кордону літаками й можливі «інцидентні атаки» з невеликою кількістю жертв. Росіяни завжди застосовують примітивну «тактику салямі»: дискредитують НАТО під час незначних, на перший погляд, інцидентів. Вони повільно ескалують конфлікт, намагаючись уникнути активації статті 5 Статуту блоку про взаємну оборону. Мета – розхитати впевненість окремих членів Альянсу, змусити замислитися про сепаратні домовленості з Рф. І хто може сказати, що цей план не працює?

Рф продовжує демонстративно обнулювати різні аспекти міжнародного права, додаючи все більше хаосу до глобальних відносин. І… жодної колективної реакції. Так, на додачу до демонстративного масованого ракетного удару по Києву в перший день шкільного року, є ще один доказ того, що варварство стало ввоєнною доктриною Рф. Виповнилося 75 років фінальній версії Женевських конвенцій. Цей комплекс із міжнародних угод та протоколів створювали, щоб пом’якшити жорстокість війн. Конвенції захищають права військовополонених, цивільних і поранених у зоні бойових дій. З 1949 року угоди ратифікували 196 держав світу, серед яких є Рф. Що ті російські підписи нічого не варті, доводять невибіркові обстріли території України, викрадення цивільного населення, тортури й заморювання голодом військовополонених. А ще – поведінка путінських дипломатів. Наприкінці серпня в Женеву на відзначення річниці конвенцій прибули делегації 14 з 15 нинішніх членів Ради Безпеки ООН. Крім російської, оскільки їхній посол в ООН заявив, що це «марна трата часу». Немає сумніву, що всі ці дії – від цілей ракетних ударів до хамства дипломатів – погоджені в Москві на найвищому рівні та означають фактичний вихід Рф із Женевських конвенцій. Звісно, це мало б означати також автоматичний вихід із Ради Безпеки ООН, але…

За офіційною статистикою, протягом 10 років війни в Афганістані потрапили в полон і зникли безвісти 417 радянських вояків. За кілька тижнів української оборонної операції в Курській області в полон здалися вже 594 російські військові. Це ще одне свідчення низького морального духу в лавах противників. Вони відмовляються воювати, коли командування не ставить за їхніми спинами загороджувальні батальйони. Тому будь-які порівняння армій СРСР і Рф є вкрай недоречними, а статус наддержави, який Рф успадкувала від Союзу, – карикатурним перебільшенням. Україна знищила не лише значну частину військового потенціалу псевдоімперії, але і її міжнародну репутацію. Показала короля голим, а тигра – паперовим. Радянський Союз з Україною в складі міг перемагати у світових війнах або створювати й озброювати потужні блоки союзних держав. Сама по собі Росія не здатна захистити власну територію, залежна від військової промисловості колишніх васалів (чого варті лише снаряди та ракети з Північної Кореї) і скуповує найманців по світу. Україна не Росія, але й Росія не СРСР. Варто вже перестати ставитися до цієї країни як до загрози світового масштабу (яку обовʼязково треба задобрювати) та дозволити Україні встановити в регіоні мир і порядок. Потрібні лише дозвіл та інструменти – люди й відповідний план у нас є…

Є принаймні три ґрунтовні причини, чому будь-який діалог України із субʼєктом Путіним на цьому етапі буде порожнім і не створить основ для справедливого міцного миру. 1. Неможливість довіряти росіянам. Ще в 1928 році за ініціативою Кремля був підписаний пакт Литвинова про відмову від війни як інструмента державної політики. Відтоді СРСР і його правонаступниця Рф розв’язали десятки війн і порушили сотні угод, зокрема Будапештський меморандум 1994-го і Договір про українсько-російський кордон від 2003 року. В основі нехтування миром лежать багатосотрічні амбіції щодо розширення імперії, від яких російське керівництво ніколи не відмовлялося… 2. Неможливість справедливих репарацій. Людські втрати, зруйнована інфраструктура, спустошення природного середовища, підірвана економіка й пограбована культура – загальні збитки України внаслідок російської агресії за різними оцінками коливаються в межах від 700 млрд до 1 трлн доларів. Виплатити таку компенсацію одномоментно Рф не здатна. Потрібен механізм під міжнародним контролем, подібний до того, за яким Ірак відраховував відсотки від нафтогазових прибутків на користь Кувейту, що пережив іракську окупацію в 1990–1991 роках. Але побудова такого механізму можлива лише за умови сприяння з боку уряду держави, що здійснила агресію. В Іраку для цього знадобилося позбавити посади, заарештувати й стратити Саддама Хусейна. Висновок зрозумілий і щодо Путіна особисто… 3. Неможливість покарання воєнних злочинців. Очевидно, що найголовнішим серед них у Рф є сам Путін. За статутом Міжнародного кримінального суду, він не має жодного імунітету щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності чи геноциду. Це означає, що Путін до останнього опиратиметься всім спробам розслідування та не видасть нікого з підлеглих. Усі війни з часом закінчуються, починаються переговори, підписуються мирні договори. Завадою на шляху до цього є лише одна особа… Прізвище цієї особи очевидне й дуже криваво вже вписане в історію…

Останній із масованих ударів по українській цивільній інфраструктурі став одночасно першим, який противник узагалі НЕ намагався подати як операцію проти військових об’єктів. На всіх рівнях російська армія та влада інформують своє населення й увесь світ про те, що намагалися знищити нашу енергетику. Ця показова зміна в риториці зумовлена кількома причинами. Ідея знищення України має широку підтримку серед населення Рф, і з часом її популярність лише зростає. Війна потроху приходить у кожен російський дім: десь сповіщенням про смерть батька, сина, чоловіка, десь поки що у формі побутових проблем чи тривожного настрою. Значні людські втрати, зниження рівня життя, страх мобілізації, розрив із Заходом, візові обмеження – провину за все це росіяни покладають на… українців. Абсурдно? Так. Але росіяни хочуть, щоб проблем і українців не стало. Цим користується Кремль, якому потрібно перебити в інформаційному полі його провал в обороні «исконно русских земель». Ракетний удар готували давно, і він був би обов’язково завданий, але тепер його подали як помсту. Помста має бути страшною, а страх спричиняється терором. Як ІДІЛ чи «Аль-Каїда», Рф тепер похваляється терористичними актами проти цивільних українців, щоб збільшити свій рейтинг серед цивільних росіян. Зрештою, чого їм уже соромитися? Якісне документування воєнних злочинів на території України, велика робота журналістів і наших дипломатів показали світові, якою насправді є російська культура. Гадаю, самим росіянам від цього навіть полегшало – більше немає потреби натягувати на себе неприродний образ «вежливых людей». Маски скинуто. Зло більше не приховує своєї суті, навпаки – пишається.

Далеко не кожному поколінню доводиться бачити смерть імперії. Тої самої імперії, яка дуже полюбляє продавати смерть і насилля… Нам по-справжньому пощастило стати не свідками, а безпосередніми учасниками вдруге. Після радянської імперії настав час лягати в труну її спадкоємиці – російській. Бо це обовʼязковий і незворотний історичний розвиток подій. Попри всі дивні аналітичні роздуми щодо стабільності й ресурсності Росії, які начебто дадуть їй змогу вистояти в довгій агресивній війні, яку вона почала, це не так. Взагалі. Та і в будь/якому разі Росії в нинішньому вигляді вже не буде… До речі, з 1980-х років ми винесли кілька уроків. Перший: розпад імперії станеться несподівано для зовнішніх спостерігачів, обманутих заспокійливим і навіть бравурним тоном державної пропаганди. Другий: не буде однієї події, яка прикінчить імперію. Вона стікатиме кров’ю від тисячі порізів, хворітиме та гнитиме зсередини, поки від її тіла не почнуть відвалюватися частини. Однієї події не буде, зате є один чинник. Він називається Україна. Бажана перлина для імперій, вона є також для них чорною міткою. Усі держави, що намагалися панувати тут, з часом опинялися на звалищі історії. Протягом усієї історії – багата ресурсами й талантами, незручна, непокірна до анархічності та завжди готова до системного опору. І знову, як за часів Русі, регіональна супердержава, абсолютно субʼєктна, дипломатично та військово потужна. Вітаю вас із Днем Незалежності країни, від якої тепер залежить так багато у світі.

Адміністрація Рф усвідомлює свою нездатність на цей час щось протиставити діям українських сил у Курській області. Традиційно в ситуаціях власної військової неспроможності Кремль робить акцент на інформаційних операціях, переважно спрямованих проти власних підданих. Щоб загасити зростання тривожності серед населення, йому намагаються презентувати втрату територій і наступ української армії вглиб країни як «нову норму». Росіянам пропонують згадати досвід дідів, погодитися на відряджання строковиків у бій, скинутися на гуманітарну допомогу для біженців, а потім увімкнути телевізор і забути про погане. Може здаватися, що стратегія б’є по нав’язаному образу Путіна як «сильного лідера, здатного ефективно розв’язувати глобальні проблеми». Однак тепер, через невдалу війну та після пригожинського путчу, він почувається в кріслі непевно. Історично диктатори вважають продовження бойових дій корисним для себе, коли бояться революції чи перевороту. Для Путіна це також стало запорукою виживання – способом пов’язати кров’ю оточення, знищити рештки опозиції, посилити контроль над військовими й силовиками. Страх перед ганебним фіналом змушує правителів продовжувати війни, навіть якщо вони більше не вірять у перемогу. Тому Рф знищує перспективу переговорів, раз у раз висуваючи фантастично неприйнятні умови. З власної волі Путін на мир не погодиться, і Україна змушена застосовувати різноманітні інструменти примусу. Далі буде.

Кожна війна страшна, а війна в російському стилі – потворна. Без жалю до своїх і чужих, коли знищенню віддається перевага над захопленням. Десятки років заживатимуть пустелі, випалені російськими бомбами на нашій землі. Деякі міста відновити не вдасться. Ракетно-бомбові удари по лікарнях, зґвалтування людей незалежно від статі та віку, викрадення дітей, розстріли полонених і власних відмовників – реальна «доктрина Герасимова» перетворила злочини на тактику бойових дій. Тепер путінська армія воює на території Рф, обстрілює та штурмує російські міста й селища. Російські пілоти багатокілограмовими бомбами знищують цивільну інфраструктуру Курської області, змушують десятки тисяч місцевих жителів покинути свої оселі. Російські солдати грабують крамниці, цивільні будинки своїх сусідів. Росіяни, які звикли сприймати війну як телевізійне шоу, тепер бачать її зблизька, на власні очі. Відвернутися більше не вийде: ми не дозволимо. Якщо не хочете бачити війну, ви маєте війну завершити, примусивши своє «керівництво» до миру на справедливих умовах. Та чи можливо це в країні, де неформальне рабство є синонімом справжнього «русского мира»?

Україна не зацікавлена в окупації російських територій. Це очевидно. Бо Україна веде виключно оборонну війну суворо в межах міжнародного права… Але якщо ми говоримо про потенційні перемовини – підкреслюю, про потенційні – нам доведеться посадити Рф за стіл навпроти. На своїх умовах. Ми абсолютно не плануємо благати: «Будь ласка, сідайте домовлятися». Натомість є перевірені практикою, ефективні засоби примусу. Крім економічних і дипломатичних, це також військовий інструмент. Нам треба завдавати Росії значних тактичних поразок. У Курській області ми наочно бачимо, як військовий інструмент обʼєктивно застосовується, щоб переконати Рф увійти до справедливого переговорного процесу. Ще раз: увійти до переговорного процесу, а не до традиційного для Росії пропагандистсько-капітулятивного шантажу… Важливим інструментом є також вплив на громадську думку всередині Рф, яка починає змінюватися, коли війна прийшла вглиб їхньої території. Факт, що громадяни країни-агресора до останнього часу загалом залишалися байдужими до бойових дій, адже вони відбувалися в Україні. Є певна ілюзія в наших західних союзників, що серед росіян існує дискусія щодо війни. Ні, немає таких дискусій, політичні питання там не обговорюються взагалі. Росіяни не говорили про війну та почувалися цілком комфортно, бо смерть і руйнування вирували далеко від них. Коли війна прийшла на їхню територію, росіяни вочевидь злякалися. Вони шоковані. Хоча по телевізору бої в Курській області називають «известной ситуацией в приграничье», у родинах і серед друзів почали пошепки обговорювати реальну ситуацію на фронті. Негативні зміни в психологічному стані населення Рф будуть іще одним аргументом для початку перемовин.

Зафіксуємо проміжні суттєві зміни у світовому інформаційному полі. Найгучніші критики західної підтримки України, головні прихильники негайного миру на російських умовах, найбільші проповідники «деескалації» – усі вони демонстративно притихли. Зміни лінії фронту показали, наскільки ефективно інвестується військова та фінансова допомога. Деескалація працює, певний примус до миру діє, противник правильно реагує тільки на застосування грубої сили. Нарешті додано нову, справедливу тему потенційних переговорів – про територіальну цілісність Рф. Відчувається, як успіхи на одній ділянці фронту піднімають моральний дух повсюди: серед українських військових і в тилу. Відповідно пригнічені росіяни. «Спеціальна операція» раптово виявилася для них повноцінною війною, і вони втрачають не лише життя людей, на яких їм байдуже, але й цілі райони з десятками населених пунктів. Ціна війни швидко зростає, залишки репутації зникають… Ми ще надзвичайно далеко від справедливого миру. Жодні втрати – поки що – не змінюють наміру Кремля знищити українську державність і націю. Але Україна свій черговий хід зробила. Тепер час докластися нашим союзникам.

Курська область, як, утім, і будь-яка інша прикордонна область Росії, – це квінтесенція того типу зумисно підлої війни, якій завжди віддають перевагу росіяни. Це війна без правил ведення війни... Росія використовує свої території для розташування артилерії, РСЗВ, невеликих авіаційних баз, пускових установок для балістики для масштабних ударів по цивільному населенню іншої країни. Водночас вона впевнена, що її територія неформально недоторканна, ніхто не руйнуватиме логістику та інфраструктуру війни на території Рф. Сьогодні Україна показує, що це не так. І що є лише два шляхи до закінчення війни та повернення Росії до розуміння, що таке правила війни. Перший: руйнування тієї-таки інфраструктури війни сухопутними операціями. Це саме те, що в силах України і що потрібно для обов'язкового захисту населення України у прикордонних областях. Другий: завдання далекобійних ударів у глибину Росії. Масштабних і регулярних. Але для цього потрібно багато ракет та остаточна відмова від неформальних заборон використовувати ці ракети по території Рф.

Нагадаю кілька базових постулатів про війну в Україні... 1. Єдиний ініціатор неспровокованої війни – Росія. Усі її дії від початку є навмисними воєнними злочинами. Україна ж використовує всі обов’язкові інструменти міжнародного права виключно в межах оборонного самозахисту... 2. Метою Росії у війні є не лише пряма руйнація державності й території України, але й обнулення міжнародного права, зміна правил. Росія наполягає на відновленні права сили й територій впливу... 3. Росія відкрито застосовує відверті геноцидні практики (не вперше). Навмисно порушує конвенції щодо цивільного населення, комбатантів. Масштабно руйнує громадську та критичну інфраструктуру. Використовує заборонені види зброї. Здійснює невибіркові масовані обстріли, зокрема великих міст, табірну фільтрацію населення, викрадення людей, депортації, масові позасудові розправи та вилучення власності... 4. Росія може існувати лише у стані війни із зовнішніми ворогами, тому не вміє та не хоче дотримуватися юридичних домовленостей, вести реальні переговори… 5. Росія не зацікавлена в стабільності та мирі на Європейському континенті, тому інвестує великі ресурси в терористичні, диверсійні дії на території Європи, організовує масштабні агентурні мережі, проводить великі пропагандистські кампанії. Висновок очевидний: існування Росії в нинішньому вигляді – це надмірні ризики для основ сучасного світу...

Абсолютно спокійна, зважена, об’єктивна, базована на розумінні духу міжнародного права та принципів ведення оборонної війни – саме такою є міжнародна реакція на події в Курській області РФ. Неочікувано, несподівано, але вкрай показово й демонстративно. Одні не помітили. Іншим однаково. Більшість тихо схвалює. Неможливе стало можливим, і міфічна російська брутальність та «бєспрєдєльность» обернулися проти самої Росії. Собаку, вибачте, справедливо визнали скаженим. Тепер суттєва частина глобальних спільнот вважає Рф законною ціллю для будь-яких операцій і типів зброї. Не будемо згадувати карму. Йдеться про результат величезної дипломатичної, юридичної, просвітницької роботи. Окрім армії окупанта, Україна також успішно боре історично сильні проросійські симпатії в деяких регіонах світу та страх ескалації на Заході. Останній рік був дуже тяжким, і ніхто не обіцяє, що наступний стане легшим. Але ми маємо перемоги, як бачите, не лише на полі бою.

Причина будь-якої ескалації, обстрілів, бойових дій, вимушених евакуацій, руйнування звичних форматів життя, зокрема й на території самої Росії, включно з Курською та Білгородською областями, лише одна: сам факт безумовної агресії Росії – її спроба захопити чужі території та зневага до норм міжнародного права, які чітко фіксують принципи суверенітету й територіальної цілісності. І автор концепції «саморуйнування Росії» теж добре відомий: суб’єкт Путін. Тому висновки абсолютно очевидні… Росія незмінно вважала, що на неї заборонні норми права не поширюються й тому вона має змогу безкарно атакувати території країн-сусідів і лицемірно вимагати… недоторканності своїх територій. Але війна – це ж бо війна, у якої свої правила і в якій агресор завжди пожинає відповідні плоди...

Реальна (не пропагандистська) «миролюбність» російського народу досліджена набагато гірше, ніж, скажімо, поверхня Марса. Базова теорія закордонної російської опозиції та реліктових західних русофілів полягає в тому, що «глибинний народ не підтримує Путіна та війну з Україною». Це фатальна помилка. А репресії начебто змушують його приховувати свою думку, радіти в соцмережах ракетним ударам по містах України й записуватися в армію. Результатам опитувань, які показують масове схвалення війни росіянами, нам пропонують не вірити – жителі тоталітарних держав звикли брехати соціологам. Це ще одна класична помилка, коли ви оцінюєте сучасну Росію. Ця ілюзорна теоретична можливість, що війна є лише «проєктом Кремля», а не продуктом властивого багатьом поколінням росіян імперського мислення, дає відповідні аргументи умисним і випадковим «адвокатам диявола». «Народ не винний – знімайте санкції та відкривайте кордони!» – кажуть вони. І, на жаль, знаходять певну аудиторію на Заході. Але, з іншого боку, події в Курській чи Бєлгородській областях дають нам змогу поставити певний лабораторний експеримент. Поки репресивна машина Рф палає в кущах, звільнені росіяни можуть виходити з квітами назустріч антипутінським танкам. «Нарешті воля!» Чекатимемо на такі кадри. Хоча вже очевидна неможливість цього. Тому відсутність адекватної реакції на контрвійну лише підтвердить нашу думку про міцний свідомий взаємозв’язок росіян з їхньою владою. Перефразовуючи: «Ми без кінця проклинаємо Путіна, і, ясна річ, за діло. І все ж я хочу запитати: то хто ж таки підписав мільйон контрактів з ВС РФ і хто вчиняє тисячі конкретних злочинів?»

Слова різні. Але історія вчить українців не довіряти словам. Ані сказаним, ані навіть перенесеним на папір. Ми визначаємо наших друзів і ворогів за справами й результатами. Росія, що називала себе братньою державою, порушила понад 400 закарбованих у міжнародних угодах обіцянок і відверто намагається знищити нас. Не просто знищити, а демонстративно відгеноцидити. Певні люди, які називають себе російськими опозиціонерами до російської влади, закликають послабити санкції проти Рф. Напевно, щоб ресурси для війни не закінчувалися. Це все слова. Справжня російська опозиція дієво, зі зброєю в руках допомагає відбивати напад путінської орди на Донбасі та Харківщині. Братніми для нас тепер стають країни, із якими ми не маємо навіть спільного кордону. Пам’ятаємо, як нам казали, що все це неможливо. Але F-16 і Patriot бережуть сьогодні українське небо. По території РФ відбуваються «удари відплати», і це є абсолютно юридично прийнятним. Багато кажуть про неможливість перемоги над Рф. І це також лише слова, а нам своє робить.

Нагадаю, що війна проти України розпочалася одноосібним рішенням суб’єкта Путіна. Формальне засідання російського Радбезу було потрібне тільки для фіксації «колективного злочину». Сподівання, що російський народ негайно виступить проти, були смішними. Але надії, що росіяни з часом протверезіють від людських та економічних втрат, також не виправдалися. Абсолютно. Сьогодні проти України воює практично вся Російська федерація. Втрати разом з постійним тиском пропаганди озлобили населення, зацементували ненависть до всього українського. Противників війни змусили замовчати, частково вичавивши їх з країни, частково – згноївши у тюрмах. Натомість агітація за війну з Україною, НАТО й усім навколишнім світом тепер поширюється в Рф навіть у музейних екскурсіях, зі шкільних підручників і театральних підмостків – звісно, і через усі доступні телевізійні та інтернет-канали. Сумнівів там ні в кого не лишилося: «Росія веде в Україні спровоковану демократіями війну за виживання». Абсурдно? Так. Тому що маємо класичну геноцидну війну агресора проти іншої суверенної держави. Агресор – виключно Росія. Але менше з тим… Сьогодні в боях народжується не лише нова українська еліта, а й нова… російська. Максимально мерзенна, людожерська і примітивна. А тому складену в окопах пропагандистську міфологію про «защиту Отечества» і «борьбу за многополярный мир» неможливо буде зруйнувати протягом життя покоління, яке визрівало, розглядаючи українців у приціл. Ми маємо бути готові до того, що знищення України стане в майбутньому сенсом життя для понад ста мільйонів росіян. І це має визначати наші теперішні дії. Просто подумайте про все це...

Один із розгромів чергового «експедиційного» загону російських «вагнерівців» разом із кураторами з ГУ Генштабу МО Рф у малійській пустелі, за 8 тисяч кілометрів від Москви, нагадав, що колоніальні амбіції Росії не обмежуються пропагандистським «ареалом російської мови», територією колишнього СРСР і навіть уявною радянською сферою впливу. Ані державні кордони, ані міжнародні угоди, ані океани не здатні стримати вкрай агресивну й людиноненависницьку експансію росіян. Путінські солдати з’являться всюди, де їм не можуть дати належного збройного опору. Єдиною червоною лінією, яку поки що Путін боїться перетинати, є периметр НАТО. Розширення Альянсу є розширенням найбільш стабільної зони безпеки, верховенства міжнародного права та прав людини на планеті. Відмова або затягування вступу до НАТО – я зараз кажу не лише про Україну, а й про всі країни-претенденти – є залишенням у небезпеці десятків мільйонів людей. Це не лише етична проблема. Усі тепер залежні від усіх через економічні зв’язки, торговельні шляхи та комунікаційні канали. Так, напад Рф на Україну поставив на межу голоду значну частину Африки, натомість звільнення суттєвої південно-західної частини Чорного моря від російського флоту відновило продовольчу безпеку в десятках країн. У глобальному світі XXI століття Північноатлантичний альянс не зможе відсидітися за муром, якщо світ палає навколо. Єдина економічно виправдана стратегія – не дати росіянам запалити Східну Європу, Африку та Схід.

Абсолютно зрозуміло, що ми хочемо закінчити війну, яку не починали і не провокували. І хочемо досягти фундаментальних домовленостей, які унеможливлять поновлення бойових дій тоді, коли Рф знову буде до них готова. А Рф завжди хотітиме воєн, бо не вміє жити в мирі та не вміє контролювати свій внутрішній простір шляхом підвищення якості життя і робить це лише через зовнішні експансії. Тож ми маємо позбавити агресора низки спроможностей і самі маємо отримати інструменти примусу… Тактичні поразки Рф по лінії фронту дадуть Москві зрозуміти, що військовим шляхом вона нічого не досягне. Для цього треба покращувати національну систему ППО, треба збільшувати далекобійні спроможності України, щоб знищувати інфраструктуру війни, збільшувати кількість ресурсу, який Росія втрачає через її продовження. Крім того, потрібні фінансові інструменти, щоб карати не лише Рф, але й країни, які допомагають обходити санкції. Дуже важливий дипломатичний тиск, зокрема від Китаю, який пояснив би Кремлю, що ескалація конфлікту завдає збитків усім учасникам глобальної економіки. Судячи з усього, Китай абсолютно чітко розуміє роль, яку сьогодні відіграє у світі, та, безумовно, зацікавлений у дотриманні міжнародного права. Єдиним агресором є Росія. Утім ми готові до переговорного процесу на справедливих умовах. На тих умовах, які приведуть до сталого справедливого миру. До них не готова Росія. Попри всі свої заяви, Москва готова лише до війни, до ескалації, до експансії. Хоча б тому, що без існування зовнішнього ворога в неї можуть виникнути великі внутрішні проблеми революційного характеру.

Завтра в Парижі стартує Олімпіада, на якій нескорену Україну представлятимуть 140 атлетів. Ми безмежно вдячні кожному з учасників збірної, хто попри жахливі випробування зміг підготуватися до змагань. Але… тільки 140. Всього 140… Це найменша команда в історії виступів України на літніх Олімпіадах. Трагічно й закономірно. І всі прекрасно розуміють чому. Бо Росія свідомо вбиває українців. Бо участь в олімпійському відборі не змогли взяти щонайменше 487 українських атлетів, які загинули – переважно зі зброєю в руках – після вторгнення Рф у 2022 році. Бо все має саме такий вигляд – спорт як продовження політики і як очевидна сьогодні несправедливість. Бо Росія може паралельно вбивати й забезпечувати своїх «спортсменів» із центральних спортивних клубів армії належними умовами підготовки, а потім міжнародні федерації вдають: «Так а спорт тут до чого?» До того. До умисного вбивства 487 атлетів з України росіянами. До позбавлення цілої країни змоги займатися спортивною підготовкою. До пропаганди війни як такої… Ми віримо, що за чотири роки шанс виступити на Олімпіаді в Лос-Анджелесі матиме кожен із понад 4 тисяч українських спортсменів, які сьогодні захищають країну у лавах Сил оборони. І все ще неможливо уявити, що на аренах і доріжках колишні військовослужбовці ЗСУ знову зустрінуться з росіянами. Це означає, що заборона на участь Рф в Олімпіаді має бути продовжена – безстроково. Бо це – про справедливість. І про обов’язкову ціну, яку має платити країна-агресор, країна-людожер…