Михайло Подоляк

Будьмо об’єктивними. Попри всі інвестиції Росії у зведення ліній оборони, засмічення полів мінами, розконсервування старої техніки й проведення мобілізаційних ротацій Україна продовжує покроково продавлювати власний сценарій наступу та нав’язувати свою волю на полі бою. Українська армія зламує російську лінію оборони, знищує тилову логістику, відриває Крим як транспортний вузол від окупаційних угруповань, виснажує російські резерви. І все це має накопичувальний ефект. А головне – наближається до перерізання залізничного сполучення, без якого утримання всього південного фронту для Росії стане просто неможливим. Усе це відбувається часто всупереч воєнним доктринам, оскільки українські військові наступають меншою кількістю та їм протистоїть набагато більш ресурсний і забезпечений противник. Політики вважають, що це не так швидко, як вимагають закони серіальної драми, а графік воєнних дій не вкладається в графіки виборчих кампаній? У такому разі хочу звернути увагу на одну деталь. Сьогодні, на 588-й день війни, ми обговорюємо не російський наступ. Ми обговорюємо темпи наступу України й лише періодично звертаємо увагу на пропагандистські крики російських чиновників з вимогою до Заходу зупинити програш Росії.

До речі, коли хтось із представників західних консервативних еліт говорить про необхідність призупинити військову допомогу Україні, мені хочеться поставити пряме запитання: а які мотиви вами керують? Чому ви так наполегливо проти… знищення російської армії, яка десятиліттями лякала країни демократії, і чому ви проти різкого скорочення можливості Росії проводити «спеціальні руйнівні операції» в різних країнах та на різних континентах? А головне, чому ви так наполегливо хочете, щоб Росія вистояла, зробила роботу над помилками, зміцнила армію, перезапустила свій ВПК та почала шукати нові можливості атакувати інші країни й інші – включно з вашими – армії? У чому секрет такого очевидного нелогічного бажання не дати померти міфу про російську армію? І як цей «убивчий парадокс» можна пояснити своїм потенційним виборцям?

Якщо речі прямо називати своїми іменами. Так, зрозуміло, що Україні потрібні артилерійські снаряди, далекобійні ракети та системи протиповітряної оборони. Виживання країни, людей – ось що таке зброя для нас тут і зараз. Але й вам (партнерам) конче потрібно, щоб у України були артилерійські снаряди, далекобійні ракети та системи протиповітряної оборони. Тому що це про існування, про правила, про майбутнє, про… економіку/математику, про що дешевше: «зупинити РФ зараз чи чекати, поки кровожерливі амбіції РФ суттєво зростуть?» Політики розповідатимуть, що це дорого сьогодні, але не скажуть головного: завтрашні наслідки будуть значно дорожчими – для глобальної безпеки та стабільності, економіки та міжнародного права.

Посилення української системи ППО передбачає не лише збільшення кількості передових систем і ракет до них (що важливо), а й насамперед – розв’язання математичної задачі, що лежить у частині економіки війни. Російські ракети збивають системи Patriot, SAMP/T, NASAMS, IRIS-T. Однак використання їх для збиття ударних безпілотних апаратів типу «Шахед» може бути рентабельне з погляду вартості ураженого апарата, спрямованого в критичний об'єкт, але не вартості ракети. А отже, це веде до зношування складських запасів союзників та довгострокового ослаблення. Рішення на поверхні: крім мобільних установок великокаліберних кулеметів, сьогодні є достатньо простіших і дешевших зенітних систем, які зарекомендували себе як ефективний засіб проти «шахедів». Включно з Gepard, Vampire. Масштабування рішення відповідно до російських можливостей дасть змогу мінімізувати ефект від російських «нальотів» та забезпечить довгострокову стабільність неба України та сусідніх із нами країн НАТО. Головне сьогодні – своєчасне ухвалення рішень.

Бездоганна позиція та влучні слова Анналени Бербок. Історичний процес об’єктивний. Часи домінування Росії у Європі закінчилися. А тому Євросоюз простягатиметься від Лісабона до Луганська (в кордонах України 1991 року). Як, зрештою, і європейська частина НАТО. І що раніше це усвідомлять інші, то швидше в Україну піде необхідна зброя. А з нею відбудеться фіналізація війни та переформатування глобальних правил безпеки. Сьогодні, у XXI столітті, Німеччина має бути на чолі процесу. Такий час. Час TAURUS.

Будь-яке підтримування Росії сьогодні – це прямі інвестиції у війну, геноцид, убивство вільного світу, ескалацію та право на безкарність. Будь-яке мовчання чи іронізування над Україною сьогодні – це безумовне заохочення російської пропаганди, яка виправдовує масове насильство та руйнування. На жаль, далеко не всі й не завжди, бувши значущими медійними фігурами, але перебуваючи за тисячі кілометрів від епіцентру війни, здатні усвідомити, що таке щоденні бомбардування та крики дітей, які втрачають своїх батьків.

Будь-яке підтримування Росії сьогодні – це прямі інвестиції у війну, геноцид, убивство вільного світу, ескалацію та право на безкарність. Будь-яке мовчання чи іронізування над Україною сьогодні – це безумовне заохочення російської пропаганди, яка виправдовує масове насильство та руйнування. На жаль, далеко не всі й не завжди, бувши значущими медійними фігурами, але перебуваючи за тисячі кілометрів від епіцентру війни, здатні усвідомити, що таке щоденні бомбардування та крики дітей, які втрачають своїх батьків. Іноді краще мовчати, правда ж Ілоне Маску?

Пам’ятайте: немає жодних «нових територій Росії», «анексованих територій» і немає жодних шансів на те, що Росія зможе зберегти над ними контроль. Є лише територія України, включно з Кримом, де точаться важкі бої для знищення російського окупаційного угруповання та амбіцій російської авторитарної держави. Ба більше, системне професійне обнуління вчорашніх російських понтів (репутації країни, якої нібито треба боятися) після 584 днів війни надто очевидне, щоб звертати увагу на чергові «загрозливі» виступи офіційних осіб Росії. Всім цим російським суб’єктам потрібно трохи почекати, щоб особисто спостерігати фінал війни, де для них обов'язково настане жорстка юридична відповідальність, а також з'явиться можливість написати тюремні мемуари в класичному нудному стилі «нас не так зрозуміли»…

Думаю, ви могли бачити вірусні новини про те, що «українець спалив центр ДНК у США, коли результати показали, що він частково росіянин, а частково поляк». Ви, мабуть, також чули про «п'яний дебош», влаштований нібито членом української делегації у Нью-Йорку. Всі ці новини є абсолютно фейковими, проте зовні стилізовані під бренди відомих медіа й поширюються через російські бот-мережі. Усі друзі України мають розуміти: таких новин ставатиме дедалі більше. Одне з головних завдань Росії сьогодні – це дискредитація українців на зовнішній арені, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та зменшення підтримки України серед громадянських суспільств західних країн для зменшення підтримки їхніх урядів. Завдання просте: створити колективний образ українців як невдячних, хамовитих, злодійкуватих, інфантильних та злочинних особин. Механізм – масштабування (штучне роздмухування) будь-яких випадків некоректної поведінки (або злочинів) з боку українських громадян у світі, а якщо таких немає, то навмисна фальсифікація найбільш обурливих історій із поширенням через соціальні мережі. Потрібно пам'ятати: це російська гра, і це гра на больових точках різних народів. Не дивіться на палицю. Дивіться на того, хто її кинув. Будьте розумнішими за російську пропаганду.

Статья бывшего советника Путина, идеолога проекта «Новороссия» Владислава Суркова во многом самодиагностическая и, безусловно, должна быть интересна всем профильным специалистам. В первую очередь специалистам психиатрической сферы, которые будут изучать измененное психическое состояние российской элиты, приведшее к самой масштабной войне в Европе со времен Второй мировой. Автор начинает свое произведение повествованием о правителях прошлого, строивших политику, опираясь на исторические и геополитические галлюцинации. И мгновенно попадает в ту же ловушку: начинает строить воображаемые, фантасмагорические миры, не имеющие связи с реальностью. Это подтверждает старую истину: вся российская политика основана на героиновых фантазиях. И технически Сурков со своей манифестацией ничем не отличается от наркомана-эксгибициониста, онанирующего на «величие России» в грязном подъезде российской глубинки во время наркотического прихода. Сама идея «христианского Севера», ведущего «священную войну» против «варваров с Глобального Юга» (коллег по БРИКСу, надо понимать?), не что иное, как старая нацистская песня, уже многократно перепетая многими русскими фашистами типа Дугина. В этом плане статья Суркова не содержит ни новизны идей, ни каких-либо аналитических расчетов. В основе конструкции Суркова лежит заведомо ложная «точка опоры». А именно утверждение о единстве ценностей США, Европы и России (это утверждение на фоне развязанной геноцидной войны, Бучи, Мариуполя и Бахмута сегодня выглядит особенно отвратительно). Однако стоит изменить всего одну деталь, как все встанет на свои места и шестеренки истории закрутятся по-новому. У Соединенных Штатов, Европы и Древней Руси действительно общий христианский фундамент, природно способствующий образованию Pax Romana – общего культурного и политического пространства. Вот только под Русью нужно понимать не Москву как продукт синтеза монголо-татарского и византийского культурного кода, а христианский Киев – исторический центр силы в регионе. А в основе пресловутого «Римского мира» ХХІ века – Евросоюз и НАТО. В нынешнем виде путинской России в этом уравнении места точно нет. А значит, чтобы история поставила все на свои места, Россия сегодня должна проиграть. И пройти через обязательную политическую трансформацию. Исторический процесс объективен и неумолим. А значит, неизбежен. Ведь, как говорил украинский классик, ничто не остановит идею, время которой пришло.

Щодо «повернення ПВК «Вагнер» на Бахмутський напрямок». Запам’ятайте: жодної ПВК «Вагнер» більше не існує. Вона закінчилася разом із ліквідацією Пригожина та Уткіна, рейдерством структури групою Шойгу – Герасимова та зачищенням керівного складу організації. Сьогодні є лише колишні бойовики терористичного угруповання, які подалися хто куди: в Африку, цивільно-кримінальне життя регіонів Росії – або підписали контракт з МО РФ і погодилися зіграти останній акорд, ненадовго заткнувши собою російську діру на Бахмутському напрямку. Тому «медійний» ефект від цієї події більший за її реальне значення. А мета цього лише одна: ненадовго спробувати перекрити новини про звільнення Кліщіївки та Андріївки українською армією та знищення основних боєздатних російських формувань на цьому напрямку.

«Україна зламала небо над Кримом», «Російському пануванню в Чорному морі, схоже, настає кінець із демілітаризацією Чорноморського флоту», «Ракети ATACMS із касетною частиною становитимуть суттєву загрозу для російських військ на Півдні України», «Знищення літаків на урядовому аеродромі під Москвою демонструє абсолютну беззахисність Росії перед обличчям партизан». Кожна із цих новин заслуговувала б перших шпальт глобальних ЗМІ, але, на жаль, ці новини не вписуються в загальний редакційний наратив. Тому сьогодні за розкладом інші матеріали: «Захід втомився від України», «Захід тисне на Україну», «Захід не вірить в Україну». Тим часом українські захисники продовжують перемелювати російські війська, захищаючи демократію та свободу, повертаючи безпеку та стабільність у наш світ. Тому просто правильно оцінюйте реальність і вірте в Україну.

Сегодняшняя Россия – это не более чем раздутый миф, существующий в сознании на руинах Российской империи и Советского Союза. Это мафиозное государство, взращенное Западом, развращенное четвертью века несметных богатств, власти и всевозможных земных удовольствий. Это огромная ресурсная страна, испытывающая экзистенциальный кризис собственной идентичности и оказавшаяся в тупике развития. И единственная причина, по которой путинская элита подсела на иглу «геополитики», заигрывая с травмами развала СССР, – смертельная скука от настолько длительного нахождения у власти и нежелания искать альтернативные проекты развития для страны. Другой вопрос – как мы (остальной мир) дошли до этой точки? И как сегодняшняя война вообще стала возможной? Ответ на этот вопрос заставит пересмотреть всю западную политику последних 20 лет. Политику всегда определяют люди, и российская элита – это люди особого типа. Глубоко трусливая по своей сути (иная просто не получает продвижения по службе), однако понтовитая публика, которая питается лишь одним: страхом, сомнениями и нерешительностью Запада. И как всякая нечисть боится света, так и Москва всегда отступает перед любой силой и решительным отпором. Нельзя переписать прошлое, но можно сделать выводы сегодня. Поэтому хватит надувать пустышек, ласкать уязвимое эго Путина и продлевать войну. Задир надо ставить на место. В данном случае – поставками оружия.

Військова допомога Україні — це насамперед розумні інвестиції у власні національні системи безпеки. Це інвестиції у стабільні та безумовні глобальні правила, у дієве міжнародне право та правосуддя, у відсутність хаосу й непередбачуваності, у розвиток власних ВПК з урахуванням досвіду великої сучасної війни, у переоснащення власних армій, а також набуття нового сенсу існування альянсу НАТО й обнулення страхів перед країною-монстром — Росією. Допомога Україні сьогодні — це невеликі вкладення у нову конструкцію майбутнього та найбільша гарантія безпеки. Набагато простіше й дешевше зараз подолати проблему російського (читай — авторитарного) свавілля, що ламає правила й принципи сучасного гуманістичного світу, ніж дати йому розростися, зміцнитися, усвідомити свою безкарність і сформувати «коаліцію свавільників».

Чому оцінки західних «совєтологів» та «кремленологів» часто настільки розходяться з українськими? Чому українці постійно настільки впевнені у своїх заявах і діях? Причина в тому ж, чому насправді провалилися висновки ключових розвідок світу про «падіння Києва за три дні». У російській мові є таке слово «понти». Українці знають природу сьогоднішньої Росії краще за багатьох. А саме: пострадянська Росія путінської епохи – це велика фабрика з виробництва понтів на експорт для гіперкомпенсації власних комплексів. Водночас багато західних колег продовжують оцінювати Росію як зменшений Радянський Союз і розмірковувати категоріями часів Холодної війни (ба більше, вони мають емоційну пам’ять життя в ті часи). Отже, вони приречені постійно дивуватися невідповідності прогнозів. Пам’ятайте: уся російська політика відштовхується від однієї відомої установки – «у страху великі очі». Не купуйте російських «понтів». За ними нічого немає. Доведено крейсером «Москва», системами ППО С-400 «Тріумф» та «гіперзвуковими» ракетами «Кинджал».

Проблема більшої частини воєнної аналітики в тому, що вона є відображенням внутрішнього емоційного стану її авторів та спирається на серіальну логіку законів медійної драматургії. Такі аналітики, як і політики, паразитують на колективних емоційних станах задля актуалізації себе в інформаційному просторі та досягання політичних балів у вигляді лайків та охоплень. Неважливо, що саме написано, головне, чи був зчитаний настрій, чи потрапили ми в нерв. Але зрештою розбещена контентом публіка починає вимагати цього ж від українських Збройних Сил: «Розважайте, або ми більше не будемо вас любити! Сезон надто затягнутий і нудний, Голіаф міг бути повержений ще три серії тому». Але війна не живе за законами сторітелінгу, а успіх наступальних операцій не завжди вимірюється кількістю звільнених квадратних метрів. Війна – це радше математичне рівняння на дошці з великою кількістю змінних і невідомих. Отже, події треба вміти читати правильно, не зважаючи на емоційні інтерпретації. І якщо до глядачів питань немає, то деяким політикам демократичних країн треба визначатися: ви про хизування чи ви про результат? Ви про 100 лайків чи про підручники історії? А історія буває нещадною до ситуативних кон’юнктурників. Сьогоднішні дії української армії з перемелювання російських частин на Півдні та демілітаризації тилової логістики Криму (включно із застосуванням далекобійних ракет) мають кумулятивний ефект. І коли піку буде досягнуто, усі відчують: замок зламаний, російська оборона посипалася. Насамперед відчують зміну тональності шпальт провідних ЗМІ. Доти варто пам’ятати: ключова складова перемоги – це воля, дух, сила наміру та настанова на результат. Це передбачає імунітет до емоційних впливів і коливань суспільних настроїв.

В України точно немає ілюзій щодо «війни на виснаження». Ми, звичайно, можемо сподіватися на «білого лебедя», але ґрунтуємо свої розрахунки виключно на тверезих оцінках та з огляду на гірші сценарії. Саме тому ми послідовно пояснюємо партнерам неможливість жодних форматів «компромісу» з Росією. А саме: будь-який «мир із Путіним» без однозначного програшу Росії та фундаментальної зміни архітектури безпеки означатиме лише очікування нового раунду війни (який у цьому разі відбудеться за гірших умов), а будь-який компроміс з агресором матиме катастрофічні наслідки для міжнародного права. Чи щасливий український народ від перспективи тривалої війни на виснаження? Точно ні. Ми йдемо цим шляхом лише тому, що жодного іншого шляху сьогодні немає. Саме тому наше завдання – протриматися на один день довше за противника. І ми це зробимо. Бо, на відміну від Росії, ми не маємо вибору.

«Усі ракети було збито російською системою ППО. Але штаб Чорноморського флоту в Криму зруйновано. Постраждалих у результаті атаки немає. Але деякі військові зникли безвісти». Заяви російського Міністерства оборони як доказ глибинної порочності російської системи: на шлях агресії та воєнних злочинів стають люди, які за інших обставин в іншому суспільстві могли б виступати як стендап-коміки. Хоча чого дивуватися, якщо навіть Міністерство ОБОРОНИ в цій фантасмагоричній країні насправді – Міністерство нападів. Путінська Росія – королівство кривих дзеркал і бульбашка давно віджилих міфів, що існує виключно на страху західних суспільств та емоційній пам’яті страшилок часів Холодної війни, паразитуючи на бренді СРСР. Але реальність невпинно наступає на п’яти. Крим обов’язково буде демілітаризовано та звільнено. У Чорне море повернуться торговельні судна. А російські військові кораблі зрештою посядуть своє заслужене місце – перетворяться на культовий підводний музей для дайверів, що приваблюватиме туристів з усього світу. У вільний український Крим.

Генеральна Асамблея ООН – це ідеальне місце, щоб звірити годинники, уточнити позиції та зрозуміти, у який бік сьогодні рухається світ. Незважаючи на різницю бачення підходів, світ єдиний у базових речах: Росія має програти, відновлення Україною територіальної цілісності обов’язкове для відновлення поваги до міжнародного права. А найголовніше, навіть нейтральні країни, що сьогодні користуються безвихідним становищем великої бензоколонки у власних інтересах, розуміють, що Росія не може бути стратегічним партнером, і не мають жодної поваги до Путіна. Росія програє цю війну, хоч би які віртуальні світи малювала сьогодні московська пропаганда.

Очередное напоминание всем постсоветским странам: Россия всегда и всех предает. А российское «миротворчество» или «членство в российскоцентричной ОДКБ» – это неизменный нож в спину в кризисной ситуации. Если вы, конечно, не готовы делегировать России часть своей субъектности и суверенитета. Поэтому никогда не подписывайте с Россией никаких договоров, не ведите с ней серьезных переговоров, не принимайте «миротворческие контингенты» и не открывайте двери для российской пропаганды и коррупции. «Дружба» с Россией всегда заканчивается одинаково.